Вход

TravelCamp: История №2: Автостопом Київ — Хотин — Київ

До подорожі я майже не готувався, на відміну від мого побратима Владислава.

Зустрівши його в метро я був вражений, пацан взяв все. 50% рюкзака було забито усіляким їдлом. Я ж без спальника, килимка, тільки змінний одяг. Так як ми зустрілись десь о 16 годині ми поспішали, і знали, що часу обмаль і ночуватимемо в полі, тому нашою метою було як надалі від’їхати від Києва .

Вийшовши на трасу Київ – Житомир ми спіймали київлянина Віктора, що запам’яталось, так те, що дядько реально хворий в плані водіння, середня швидкість авто була 140 км + він створював аварійні ситуації на дорозі. Ми реально очуміли від усього, що він робив на трасі. Спитавши його де він працює, почули у відповідь: « Не працюю, витрачаю те, що натирив» Розповів нам, як він в студентські роки подорожував і дещо порадив відвідати. Я йому, як нашому першому в нашій подорожі, подарував книгу В.Шаніна «hitch hiking», котру я узяв почитати у однієї гарної дівчини. Висадив за Житомиром.

Сонце вже потроху сідало і нас підібрала молода пара з немовлям. Володимир(водій), років 35, військовослужбовець, служив в Іраці, провінції Васит, Аль-Хіа, в 5-ій окремій механізованій бригаді.

«Американці називали нас божевільними, оскільки ми частенько в вечері налягали на склянку, а вранці їхали на блокпост або на патрулювання» — з посмішкою розповів Володимир.

Цікава розмова зав’язалася між нами, але не довга, бо ж він звертав у бік села « N» .

Ми опинилися десь в районі села Дідківці. Сонце майже зайшло за обрій і ми вирішили піти шукати місце для нічлігу. Спитали в місцевих «фермерів» де краще, і пройшовши пару кілометрів, зайшли в ліс.

Встановили намет, поїли консерви, запили мініралочкою, послухали музло і лягли спати. Тут і трапився «казус». Я «унікальне створіння», яке не взяло ні килимка, ні спальника, замерз, як цуцик.

Влад на відміну від мене спав, як дитя, але тільки після того як додумався лягти в спальник.

Прокинулись о пів на шосту, вмилися в р. Тетерів і смачно поснідавши пішли голосувати.

Зупинився Peugeout 407, водій не подавав признаки життя і неохоче відповідав на запитання. Тому ми просто насолоджувались поїздкою і слухали радіо разом з водієм.

Опинившись в Хмельницьку, ми зайшли в магазинчик, скупились і пообідали в сусідньому дворі.

Погода була ввічлива з нами, але часом зраджувала. Було спекотно, але весело, тим більше, що залишалось не багато до нашої мети.

Не вспіли ми примостити наші дупи на узбіччі, як зупинилось авто і старий чоловік на копійці підібрав нас, попередивши, що їде тільки до Ярмоленців. В дорозі показав нам місце, де пару років тому, його син виїхавши на зустрічну смугу розбився. Але все обійшлось струсом мозку і не фіговими враженнями. Дізнавшись, що ми прямуємо до Хотина, сказав, що не поспішає і висадить нас не в місті , а прямо на трасі до Кам’янця.

І ви не повірите, але не пройшло й 10 хвилин, як ми вже їхали. За кермом сидів літній чоловік, а поруч його дружина. Вони не розуміли нас, казали нам, що краще взяти квиток на потяг, або ж їхати на автобусі, але ми довели їм зворотнє і привели свої плюси .

Толя(дідусь) та його жінка розповіла нам цікаву історію. У повсякденному житті реалії нерідко ідуть поряд із містикою. Тому не завжди можна провести водорозділ між істинним, справжнім та вигаданим.

За переказами, у долині неподалік села Вихрівка Дунаєвецького району в період національно-визвольної війни 1648—1654 рр. відбувся запеклий бій між козацьким загоном та польським військом. Попри переважаючі сили ворога, наші героїчні предки зуміли здобути переконливу перемогу. Кажуть, що порубаних поляків було так багато, що за їхніми синіми жупанами навіть води не було видно в навколишніх озерах.

Полягло в цій кривавій сутичці й кілька сотень козаків. Безстрашних відчайдухів побратими похоронили на полі битви. Відтоді ця місцина називається Козацькою долиною.

Та з плином часу, коли події XVII століття відійшли дещо на другий план, нащадки якраз прокладали дорогу на Кам’янець-Подільський. І пролягла вона нібито якраз через могилу. А що саме тут спочивають герої тих далеких подій, стверджують вихрівські старожили. Люди пригадують, що колись у придорожній лісосмузі бачили навіть старого кам’яного хреста.

Але ось що примітно. На відрізку траси в межах долини дуже часто траплялися автокатастрофи з чималими жертвами. І це при тому, що дорога тут рівна, а видимість для водіїв відмінна. Вздовж дороги стояло бузліч памятних крестів загиблих в автокатастрофах. А дерева завжди були вкриті воронами. Місцеві жителі пов’язали це лиходійство з наругою над козацькими кістками і, за давньою християнською традицією, вирішили вшанувати пам’ять про убієнних. Три роки тому за ініціативи та фінансової підтримки отамана Дунаєвецького куреня Війська запорозького в козацькій долині було насипано Курган та освячено хрест, десятки інших крестів було демонтовано. Неймовірно, але за цей час на тамтешній ділянці автотраси не сталося жодної дорожньо-транспортної пригоди! Воронів ми також не споглядали. ( відео +)

Добравшись до Дунаївців, ми завітали в місцеву аптеку , і придбавши ліки від болі в горлі попрямували далі ( це результат мого «теплого» сну минулої ночі). Йти прийшлось через усе місто, спека стояла неймовірна, а на плечах рюкзаки та інше потрібне лайно, яке не мало важить.

Вибравшись через пів години за місто було тяжко знайти гарне місце для голосування, оскільки дорога там йде «рівненько», а на поворотах ніхто не стане. Але все ж таки місце ми знайшли, і зупинився автобус! Водій погодився довести нас, дізнавшись звідки ми їдемо і куди. Він прямував до Кам’янця . В салоні були вільні місця і я трохи подрімав, не помітив, як вже опинився у місті.

Прибув дует в туристичну «мекку» західної України опівдні, і у нас було багато часу на огляд міста. Ми залишили речі в камері схову на вокзалі, і пішли дивитися місто.

В першу чергу завітали на міст «Стрімка́ лань», де я бажав випробувати роуп – джампінг, але не пощастило, ні душі на мосту, як я вже пізніше дізнався, то сезон вже відкрито — просто не пофартило.

Ми відвідали усе, що тільки можна було. Завітали до старого міста , ратуші, Кафедрального собору, фортеці. Сподобався Смотрицький каньйон, котрий знаходиться у межах міста , а також інші історико-архітектурні пам’ятки..

Надивившись на це чудєснійше місто ми забрали речі з камер схову і вийшли на трасу.

Сонце через час мало вже сісти і ми гадали, що за цей час ми без усіляких проблем доберемося до Хотину. Але ні! Всі хто зупинявся, були москалями (котрі прямували на фестиваль), себто жлобами або таксисти, котрі не бажали вести нас без кешу. Ми пішли пішки (25 км до феста).

Пройшло вже півтори години з моменту нашого стопу — зупинилось таксі, дядько сам з Хотина і знаючи таких, як ми без проблем підібрав нас.

Приїхали туди в ночі. Прокинувшись пішли на фестиваль. Залились пивом і лазили увесь день по місту.

P.S
Кінець 1 частини. І взагалі це наша перша подорож автостопом. Кешу у нас було по мінімуму.

Через місяць ми поїхали до Криму (автостопом), пізніше до Полтави і не зупиняємось.
Цього року збираємось за бугор)





  • http://www.krugozir.com.ua Lera Lauda

    А ми якось стопом їхали з села на Львівщині до Рівного. Підвозило нас машин 5-6. Але основний відрізок дороги провіз саме таксист. Безкоштовно. бо просто їхав до Рівного у своїх справах :)

    • http://www.facebook.com/people/Igor-Protsenko/100000241907351 Igor Protsenko

      А я вот давно мечтаю о путешествии автостопом, но никогда не пробовал. А сейчас уже начинаю думать, что в моем возрасте это не солидно :)

      • http://www.krugozir.com.ua Lera Lauda

        Та не кажи дурниць :). У моєї знайомої дід ще й досі подорожує автостопом і Україною, і Європою))).